Проєкт комплексного супроводу сімей, які виховують дітей з ментальною інвалідністю у місті Харкові
Основна мета: розвинути творчі навички та запропонувати шлях для молодих людей з інвалідністю, щоб розпочати ремісничу діяльність, завжди пам’ятаючи про індивідуальну цінність людини
Проєкт «Екстренне реагування в Україні» надає гуманітарну допомогу для підтримки людей із Харкова та Харківської області під час війни
Мене звати Іра, але друзі називають мене Ірка…
Моя історія схожа на історії багатьох інших хлопців та дівчат «Еммаусу»: я була покинута і роками жила у дитячому будинку. Коли я познайомилася з «Еммаусом», у мене з’явилися друзі, які побачили в мені цінність, щось особливе і дорогоцінне. Моє життя змінилося.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Елена прийшла до нас додому і сказала, що наступного ранку ми повинні виїхати. Єдине, що нам вдалося зберегти й привезти з України — це наша дружба, ми змогли забрати з собою той дім, створений зі стосунків, любові та прихильності.
В Італії ми знайшли багато друзів, які зустріли нас так, ніби чекали на нас вічність, і це допомогло мені побачити світлі моменти навіть у такому болісному контексті, як війна.
Коли я говорю про «Еммаус», я не маю на увазі організацію, бо для мене це сім’я, яка мене любить. І я щаслива бути частиною цієї родини.
Історія Віки
Я народилася з інвалідністю, тому відвідувала спеціальну школу. Я дуже добре вчилася, але часто відчувала себе самотньою, бо люди говорили зі мною лише тоді, коли їм щось було потрібно. Коли я закінчила навчання, мене запросили співпрацювати з Майстернею «Еммаус». Разом з іншими дівчатами ми почали готуватися до різноманітних виставок. Вперше люди були зі мною не тому, що їм щось було потрібно від мене, а тому, що вони любили мене. Я була щаслива.
Потім почалося повномасштабне вторгнення. 2 березня 2022 я з батьками виїхала з Харкова, щоб покинути Україну. Я прибула до Італії 8 березня в Новаццу, де були інші з Еммаусу, а мої батьки поїхали до Швейцарії.
Неможливо описати словами, як це жити, коли вдома війна… Біль від того, що моє улюблене місто руйнується — нестерпний і, здається, що по-справжньому жити можна лише тоді, коли війна закінчиться. Але я розумію, що життя не можна відкласти на потім, і найголовніше для мене — це усвідомлення того, наскільки воно дорогоцінне. Мені дуже допомагає те, що я не самотня: зараз я живу з людьми, яким можу довіряти, які мені допомагають і люблять мене.
Я продовжую жити.
Історія Тамари
Мене звуть Тамара, і я зрозуміла, що означає любити
До початку війни у мене була чудова робота: я працювала у ресторані швидкого харчування. Я була на ногах по сім годин, але мене це не турбувало. Мені подобалося бути незалежною, я хотіла все робити сама. Коли мені сказали, що я маю їхати до Італії, бо може бути війна, це було так, ніби мій світ раптово зруйнувався.
Коли почалося повномасштабне вторгнення росії, я була в Італії. Перші кілька місяців я нічого не могла робити й думала лише про біль багатьох дітей і людей у моїй країні. Мені дуже допомогло те, що тьютори та друзі «Еммаусу» переживали той самий досвід: поруч зі мною завжди були люди, які глибоко розуміли мій біль, бо він був і їхнім болем, і вони допомагали мені бачити й приймати прекрасні речі, які я переживала тут, в Італії.
Минулого літа мене запросили перекладати зустрічі під час відпустки. Там все змінилося: я познайомилася з людьми, які одразу почали мене любити. Зі мною ще ніколи не траплялося, щоб хтось так швидко прив’язувався до мене. Це допомагає мені не зупинятися на досягнутому.
Цього року я зрозуміла, що мені потрібні інші, що я не хочу робити все сама. Я зрозуміла, що означає любити та відчувати, що люблять навзаєм.
Мене звати Артур, і Україна завжди буде в моєму серці
У дитинстві ми з сестрою потрапили до дитячого будинку. Згодом одна організація знайшла мені італійську сім’ю і я завжди їздив до них влітку і взимку, щоб добре провести час разом. Тоді вперше я почав відчувати себе частиною сім’ї, якої у мене ніколи не було.
Коли я вийшов з інтернату, то не знав, куди податися, а потім познайомився з «Еммаусом» і долучився до одного з їхніх проєктів. Там були чудові тьютори, які прийняли мене як рідного і допомогли знайти роботу. Вони завжди ставилися до мене серйозно: наприклад, одного разу я жартома сказав, що хотів би водити машину, а через деякий час мене записали в автошколу. Тьютори допомогли мені закінчити курси та отримати водійське посвідчення. Я почав довіряти «Еммаусу» і зрозумів, наскільки ми, діти, важливі для них і як сильно вони нас люблять. Потім почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, і я дуже страждаю, коли бачу з відстані картини болю в моїй країні, страждаю від того, що не можу захистити своє місто. Наразі мені допомагає лише підтримка та любов, яку я отримую від «Еммаусу» та моєї родини.
Історія Іри
Я Ірина, і в Еммаусі я знайшла сім’ю
До тридцяти трьох років я жила у дитячому будинку неподалік від Харкова. Моє дитинство було непростим: мені не вистачало любові та уваги, я часто хотіла розповісти про себе, але ніхто не слухав. Аж ось директор інтернату познайомив мене з людьми з «Еммаусу», які забрали мене до себе. Я нічого не вміла робити та була вражена тим, з якою турботою вони вчили мене читати й рахувати. Я зрозуміла, що вони мене люблять і поступово почала їм довіряти.
Я довіряла їм навіть тоді, коли вони сказали, що почалася повномасштабна війна і нам доведеться їхати в Італію. Я була налякана, бо ніколи так далеко не їздила. Але я погодилася, тому що Елена сказала мені, що все буде добре і що я не буду самотньою: я могла довіряти їй, тому що вона забрала мене з інтернату і вона любила мене.
Спочатку мені було важко і я дуже сумувала за Україною. Але потім поступово я познайомилася з багатьма друзями, і все змінилося. Я не думала, що можна полюбити таку людину, як я, але тепер у мене є сім’я і друзі. Я щаслива.
Мене звати Жанна і я виховую сина Дениса, який має аутизм. В мене також є старша донька, нейротипова, тож я з самого малечку бачила різницю у їхньому розвитку. Він не дивився в очі, не відгукувався на ім’я, не розмовляв. А потім в нього як понеслося — він все ще не відгукувався на ім’я, не вів діалог, не виконував інструкції, проте вірші, пісні, казки — просто лились, цей потік мовлення неможливо було зупинити-
Перші півтора року повномасштабного вторгнення ми провели в селі. Там Денис був у відносній безпеці, проте мав мінімум комунікацій з людьми. Ми повернулися до Харкова у жовтні 2023. Денис любить місто — трамваї, метро, гуляти вулицями, набережною. І його дуже засмучують руйнування. Тепер, коли він бачить зруйновані будинки, він каже з моєю інтонацією “Так, синочка, розбомбили”. І так багато разів.
Коли я почала шукати місця, куди ми могли б з ним ходити, я переживала за сина. Як він буде почуватися і поводитися в новій обстановці? Але все пройшло чудово. Він став частиною спільноти. Частиною суспільства. Я дуже рада, що ми потрапили в “Еммаус”. Він дає мені надію.
